Департамент мобілізації Міністерства оборони України листом від 15.07.2026 р. № 220/25/11 (далі - Лист № 220/25/11) підтвердив, що відсутність транспортних засобів не звільняє підприємство, установу чи організацію від обов'язку інформувати територіальні центри комплектування та соціальної підтримки (далі – ТЦК та СП). Оскільки законодавство такого звільнення не передбачає, вимога виконується поданням відомостей про те, що транспорту немає.

Що саме містить форма відомостей, як суди оцінюють доводи про відсутність транспорту й господарської діяльності та які межі має роз'яснювальна позиція Міноборони розглянемо далі.

Запит надійшов від об'єднання, чиї члени управляють житловими будинками, а не автопарками. Саме тому відповідь виявилася показовою: військово-транспортний обов'язок сформульовано не за ознакою наявності транспорту, а за ознакою належності суб'єкта до кола адресатів норми. Цей обов'язок установлено для задоволення потреб ЗСУ й інших військових формувань на особливий період і поширено на органи виконавчої влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи й організації, а також на громадян – власників транспортних засобів (ч. 1 ст. 6 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 № 3543-XII (далі – Закон № 3543)). Жодного застереження про те, що організація без автомобіля випадає з переліку адресатів, ця норма не містить. Порядок виконання обов'язку закон віддав уряду (ч. 2 ст. 6 Закону № 3543).

Уряд реалізував це повноваження, затвердивши Положення про військово-транспортний обов'язок постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про військово-транспортний обов'язок» від 28.12.2000 р. № 1921 (далі – Положення № 1921). Ключова для запиту норма викладена гранично лаконічно: керівники підприємств, установ та організацій подають територіальним центрам комплектування та соціальної підтримки щороку до 20 червня та 20 грудня інформацію про наявність транспортних засобів і техніки, їх технічний стан, а також про громадян, які працюють на таких транспортних засобах і техніці, за формою згідно з додатком 1.

Департамент мобілізації прочитав цю норму у зв'язці з метою, задля якої вона існує. Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки разом з органами військового управління ведуть військовий облік транспортних засобів і техніки саме для планування їх передання військовим формуванням на особливий період. Планування неможливе без повної картини, а картина складається не лише з того, що є, а й з того, чого немає. Самі ж територіальні центри є органами військового управління, які забезпечують виконання законодавства з питань мобілізаційної підготовки та мобілізації і діють у межах, окреслених Конституцією та законами України (п. 1 і п. 2 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки» від 23.02.2022 р. № 154.

Найцікавіша частина Листа № 220/25/11 – не висновок, а аргумент, який до нього веде. Департамент звертає увагу, що відомість про наявність і технічний стан транспортних засобів і техніки не зводиться до переліку автомобілів. За позицією Департаменту, територіальні центри ведуть облік не лише наявності транспортних засобів і техніки на підприємстві, а й металевої тари, заправного інвентаря та ремонтних можливостей підприємства, установи чи організації, і для кожного із цих блоків у формі відомості передбачено окремі позиції.

Це спостереження зміщує акцент. Керівник, який міркує категоріями "у нас немає жодного автомобіля, отже, звітувати нема про що", оцінює лише перший блок форми. Тим часом металева тара і заправний інвентар можуть бути в розпорядженні організації, яка ніколи не мала транспорту на балансі, а ремонтні можливості взагалі є характеристикою матеріальної бази, а не автопарку. Відомість за додатком 1 у прочитанні Департаменту є не звітом про транспорт, а зрізом мобілізаційного потенціалу організації, у якому нуль у першій позиції не робить решту позицій беззмістовними.

Звідси й практичний висновок Листа № 220/25/11: щоб територіальні центри мали повну й достовірну інформацію про наявність або відсутність транспортних засобів і техніки, вимога подавати відомості виконується поданням інформації про відсутність. Юридична конструкція тут класична для публічного права – обов'язок сформульовано позитивно, винятку з нього законодавець не встановив, а тому мовчання нормативного акта тлумачиться не на користь звільнення, а на користь виконання обов'язку в доступний спосіб.

Департамент мобілізації завершив відповідь застереженням, яке варте не меншої уваги, ніж сам висновок: листи Департаменту не є нормативно-правовими актами, мають лише роз'яснювальний, інформаційний характер і не встановлюють правових норм. Це не формальна фраза: такий документ допомагає зрозуміти, як орган читає норму, але не замінює її та не створює для адресата ані додаткових обов'язків, ані підстав для звільнення від них.

Зворотний бік цієї тези проявився у справі № 158/728/26. Скаржник будував захист саме на відомчому листі – на листі Міністерства оборони України від 17.05.2016 р. № 322/2/2836, у якому, за його твердженням, ішлося про відсутність обов'язку подавати відомості, якщо транспортних засобів немає ані на балансі, ані на бухгалтерському обліку. Апеляційний суд відхилив це посилання з двох підстав: сам лист у матеріалах справи відсутній, а видрукувана новина із сайту органу місцевого самоврядування не є належним доказом, який може бути врахований судом. Суд прямо зазначив, що керується чинними й обов'язковими до виконання Законом № 3543 і п. 15 Положення № 1921.

Показово, що обидва документи походять від одного відомства й ведуть у протилежні боки. Це й пояснює, чому вибудовувати комплаєнс на роз'ясненнях ризиковано: позиція органу може змінитися, а сам орган щоразу нагадує, що його лист не є джерелом права. Цінність Листа № 220/25/11 в іншому – він знімає невизначеність щодо того, як поводитиметься територіальний центр, якщо відомість не надійде.

Фабула справи стисла. Керівника товариства притягнуто до адміністративної відповідальності за те, що він не подав до територіального центру комплектування та соціальної підтримки до 20 грудня 2025 року інформацію про наявність транспортних засобів і техніки, їхній технічний стан, а також про громадян, які на них працюють. Суд першої інстанції в задоволенні позову про скасування постанови відмовив, апеляційний суд це рішення залишив без змін.

Скаржник наводив три аргументи, кожен із яких видається інтуїтивно сильним. Перший: товариство зареєстровано лише на початку листопада 2025 року, а зміни щодо керівника внесено ще пізніше, тож на момент граничного строку підприємство існувало близько місяця. Другий: станом на дату подання відомості товариство не мало у власності чи користуванні транспортних засобів, техніки або іншого майна. Третій: у товариства не було найманих працівників і воно фактично не провадило господарської діяльності.

Суд відхилив усі три. Нетривалість існування юридичної особи, за висновком колегії суддів, не звільняє керівника від дотримання вимог законодавства та строків учинення дій під час проведення мобілізації. Відсутність транспортних засобів так само не звільняє від обов'язку, передбаченого п. 15 Положення № 1921, – навпаки, у цьому разі відомість варто подати у встановлений строк із зазначенням інформації про відсутність транспортних засобів і техніки та громадян, які на них працюють. Формулювання апеляційного суду про звіт "з нульовими показниками" і є тим містком, який поєднує судову практику з пізнішою позицією Департаменту мобілізації.

Розмір відповідальності пояснює, чому тема виходить за межі відомчого листування. Порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію призводить до штрафу на громадян від 300 до 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних осіб та громадських об'єднань – від 1 000 до 1 500 таких мінімумів (ч. 1 ст. 2101 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП)). Учинення тих самих дій в особливий період призводить до штрафу на громадян від 1 000 до 1 500 мінімумів і на посадових осіб – від 2 000 до 3 500 (ч. 3 ст. 2101 КУпАП).

Санкція для посадової особи в особливий період дорівнює діапазону від 34 000 до 59 500 грн, а для громадянина – від 17 000 до 25 500 грн. Стягнення, накладене в справі № 158/728/26, становило 34 000 грн, тобто нижню межу санкції для посадової особи.

Кваліфікуюча ознака "особливий період" наразі присутня за замовчуванням: він настає з моменту введення воєнного стану чи оголошення мобілізації та триває до завершення демобілізації (абз. 5 ст. 1 Закону № 3543), а воєнний стан уведено Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24.02.2022 р. № 64/2022 і надалі продовжувався. Тож кваліфікація за ч. 1 ст. 210-1 КУпАП сьогодні є радше теоретичною.

Справи цієї категорії розглядають самі територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, а накладати стягнення від їх імені уповноважені керівники таких центрів (ст. 235 КУпАП). Той самий Закон № 3696 подовжив і строки: стягнення за вчинені в особливий період правопорушення, передбачені статтями 210 і 210-1 КУпАП, може бути накладено протягом 3 місяців із дня виявлення, але не пізніше від одного року з дня вчинення (ч. 7 ст. 38 КУпАП). Для обов'язку з піврічною періодичністю це означає, що пропуск строку 20 червня чи 20 грудня залишається "видимим" для органу до тієї самої дати наступного року.

Розмежування, яке легко втратити з поля зору, стосується двох різних юридичних станів. Положення справді містить перелік підстав, за яких підприємства, установи й організації можуть звільнятися від передання транспортних засобів і техніки військовим формуванням під час мобілізації: виконання встановлених мобілізаційних завдань за наявності укладеного з Міністерством оборони України договору, висока суспільна потреба, статус банку державного сектору. Наприкінці 2025 року цей перелік розширено – з 25.12.2025 від передання звільнено юридичних осіб, які придбали транспортні засоби чи техніку за рахунок кредитних коштів або одержали їх на умовах фінансового лізингу, а також відповідних лізингодавців у межах державної підтримки підприємств оборонно-промислового комплексу.

Жодна із цих підстав не є підставою не подавати відомість. Звільнення стосується виключно передання майна, тоді як обов'язок за п. 15 Положення № 1921 належить до стадії обліку та планування, яка передує будь-якому переданню. Логіка тут послідовна: щоб орган міг застосувати звільнення, він має спершу знати про існування транспортного засобу, підставу звільнення та його правовий режим.

Поруч із піврічною відомістю діє й окремий обов'язок оперативного інформування. У разі зміни найменування або форми власності, відправлення транспортних засобів в інші регіони чи за межі України на тривалий час, передання права власності, довгострокової оренди або лізингу, передання транспортного засобу в заставу, а також в інших випадках, коли передання військовим формуванням унеможливлюється, керівник зобов'язаний повідомити про це територіальний центр у 7-денний строк (п. 16 Положення № 1921). Ці два обов'язки не поглинають один одного: подана у червні відомість не скасовує потреби повідомити в липні про продаж автомобіля.

Найпростіший висновок із Листа № 220/25/11 і справи № 158/728/26: відомість подають усі, кому адресовано п. 15 Положення № 1921, незалежно від наявності транспорту, персоналу та факту провадження господарської діяльності. Це прямо стосується об'єднань співвласників багатоквартирних будинків, житлово-будівельних кооперативів, громадських організацій, благодійних фондів, а також щойно зареєстрованих і фактично "сплячих" товариств – тобто саме тих суб'єктів, які найчастіше вважають, що норма про транспорт їх не обходить.

Другий висновок стосується моменту виникнення обов'язку. Справа № 158/728/26 показує, що реєстрація юридичної особи за півтора місяця до граничної дати не створює перехідного періоду: обов'язок виникає разом із правосуб'єктністю, а не після якогось строку адаптації. Для новостворених організацій це означає, що перевірку календаря звітних дат варто вносити до переліку перших дій після державної реєстрації нарівні з податковим обліком.

Третій висновок – про доказову дисципліну. Оскільки предметом спору є факт неподання, вирішальне значення має здатність керівника підтвердити протилежне. Доказами в справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких орган установлює наявність або відсутність правопорушення (ст. 251 КУпАП), а орган зобов'язаний з'ясувати, чи було вчинено правопорушення і чи винна особа в його вчиненні (ст. 280 КУпАП). Практично це означає, що підтвердження відправлення й отримання відомості – вхідний номер, поштова квитанція, підтвердження доставки електронного документа – має зберігатися принаймні до спливу річного строку, установленого ч. 7 ст. 38 КУпАП.

Нарешті варто врахувати межі корисності самого роз'яснення. Лист № 220/25/11 не створює норми та не є індульгенцією: він лише повідомляє, як Департамент мобілізації читає п. 15 Положення № 1921 сьогодні. Захисна позиція, побудована на відомчому листі, у справі № 158/728/26 не спрацювала навіть тоді, коли лист був сприятливим для особи. Тому єдиною надійною стратегією залишається виконання обов'язку в передбачений спосіб – з нулями там, де нулі відповідають дійсності.